«Смерть лева Сесіла мала сенс» Олени Стяжкіної. Уривок

Фото: Видавництво Старого Лева


Фінк. Київ. 2019

Об этом сообщает Антикор


— Ви дід тієї самої баби? — спитала Фінка вчителька.


— Ні. Я без баби все життя, — відповів він.


— Ну я ж казала: дуже дивна родина. Підозріло дивна. Мати — не мати, дід — без баби. Баба хоч та? — намальовані брови зійшлися на переніссі, й стало видно, що права ширша за ліву. — Документи є?


— Паспорт.


— Ми не віддаємо дітей на підставі паспорта.


— У мене нотаріально завірений дозвіл. Ось, — Фінк простягнув папірець, вкладений у пластикову теку, і подумав, що Гаська — молодець. Передбачлива Гаська. Майже як розумна Грета, тільки справді розумна. — Я можу забрати дитину? Нам ще уроки робити.


— Ні, — сказала вчителька. — Ми будемо зараз розмовляти про те, чого ви вчите свою дитину. Як ви її вчите. І хто вам це дозволив. Кто разрешил, будете отвечать! Перед директором, а может, перед всем нашим учительським коллективом и районо!


Фінк приїхав у Київ, бо Гасці треба було спочатку на Схід, а потім на Захід. Треба було «трохи поїздити світом» із книжкою. З оригіналом та перекладом на німецьку, який уже продавався й потребував такої-сякої її присутності скрізь, де пані Христина питала: «Чи ви люди?». Тепер це були книжкові крамниці, а в планах — парламенти німецьких земель. Баварія у списку першою.


Хтось мав бути з дитиною: водити до школи, робити уроки, годувати, контролювати чищення зубів, вух, миття рук і волосся. Волосся ще треба було розчісувати та заплітати. І майже остаточно визріла думка про стрижку — радикально коротку, «під хлопчика», сантиметрів зо три — не більше… Але отак, щоб швидко й радикально, було страшно. За втрачене волосся жінки можуть і прибити. З одного боку, Фінку вже було вісімдесят, з яких останні десять він кожного дня дивувався, що живий і здоровий. Дивувався щиро й удячно, але до смерті був якось готовий. З того боку в нього були свої, з якими лежати чи як там воно насправді — ходити, літати, бути кішкою, папугою чи безтілесним духом — зовсім не страшно. З іншого боку, померти в такий грізний і непевний час від бабської люті й поганої стрижки було соромно й глупо. Тепер, як і в ранньому, не світлому, але яке вже було, дитинстві, він часто думав про подвиг. А що? План, зрештою, майже не змінився. Фінк бачив, як, обв’язаний гранатами, йде на самісіньку лінію фронту, як рухається нешвидко й, може, аби влаштувати пастку, навіть іде з піднятими руками, щоб там побачили — хлопчик, тобто дідусь — цілком безпечний і трохи дурний. Іде собі, підпускає ворога ближче й ближче, обіцяє секрети й військові таємниці, карти й прізвище найголовнішого командира, а потім витягує чеку й забирає з собою у вогонь і пекельний жар трьох, чотирьох, чи скільки влізе ворогів.


А поки він заплітав коси, варив кашу з кукурудзяного борошна, яке тепер називалося полентою, пасту-макарони, супчики з курки й застрягав на відмінюванні прикметників, вимірюванні довжини відрізків та читанні по карті рельєфу місцевості, яке, він так умовляв Діну, мало обов’язково стати в пригоді, коли у світі настане зомбі-апокаліпсис — без електрики й співробітників ґуґла. «Ми будемо переховуватися в ярах і пити воду з річок? — радісно питає Діна. — І зомбі нас не дістануть?»


«Дивлячись, які зомбі», — бурчить про себе Фінк, але вголос не говорить. Вголос у них природознавство і Христина, яка контролює не тільки уряд Баварії, книжку й книжчину Гаську, а тепер і музичний гурток в Авдіївці. Фінку важко зрозуміти, як вона його знайшла. Але після тривалого періоду передачі речей, з яких вона «випадає, бо схудла і стала як модель», у рідне село, і ще трохи — зо дві сумки на місяць від сусідів та небайдужих — біженцям, Христина перейшла на гітари, синтезатори й мікрофони, бо — культура! Час від часу замість Христини Фінку дзвонять водії з агенції міжнародних перевезень чи «бла-бла-попутники» й просять забрати чергову партію костюмів для сцени, барабанів різного розміру і звучання, вітамінів «для голосу і для мозкової діяльності». «Візьми з них трохи й собі, Генічек. Тобі треба годувати голову, бо іноді в ній зовсім порожньо». Нещодавно Христина надумала везти в Авдіївку мюнхенську оперу. «Ну хоча б частинками. Ну хоча б трьох музикантів. Ну двох… А то війна завершиться, а ці німці навіть пороху не нюхнуть».


Фінк у сумнівах. І що завершиться, і що опера — це те, чого всі хочуть.


Йому соромно, але думки — не дії. Однак за дії йому трохи соромно також. Уперше в житті він живе на Оболоні. І річ не в районі, а в тому, що він живе так, як хоче. Як завжди хотів. Одне шкода — вік робить його повільним, неповоротким і забудькуватим. Але здоров’я на щастя вистачає. На щастя, без ком та пауз. Фінк живе з Діною. Їй — вісім. Третій клас. Разом вони відповідально, а іноді й не дуже, роблять уроки. Діна викреслює з зошита помилки красивою хвилястою лінією, наприкінці якої малює вузлик або квіточку. «Це колись буде морем, — обіцяє вона. — Всі аркуші зіллються».


«Всі потоки до моря пливуть, але море, воно не наповнюється: до місця, звідки пливуть ті потоки, вони повертаються, щоб знову плисти!» — зголошується Фінк, який давно підчитує Біблію, щоб зрозуміти собі, як воно там буде.


У слові «зіллються» Діна пише дві «ц» й наполягає на тому, що «як чується, так і пишеться». Але вчителька з нею не згодна. Діна приносить зі школи різні оцінки. За «цця» зазвичай менше шестірки. Бідний Фінк не звик. Він звіряється з таблицею, яку сам і склав, і з’ясовує, що «шість» — це таке собі «задовільно», яке могло би бути «добрим», аби доброю була вчителька.


Але вона — не добра. Молода, яскрава, висока. Налита гнівом, як пивна діжка. Плюється у Фінка піною.


— Ви бачили її твір? Ви читали цей кошмар? Хтось узагалі контролює, що думає ця дитина? А це була домашня робота, й ви повинні були не допустити! Заборонити такоє бєзобразіє. І ето на восьмоє марта, день весни, краси й жіночності! Читайте! — вчителька тицяє зошит Фінкові під носа. Вона — зверху, нависає й червоніє, як колись нависала й червоніла партія комуністів та її Ленінський районний комітет.


— Я не певен, що можна читати чужі листи, — бурмоче Фінк.


— А це не чуже! Це общєствєнноє!


Фінк злякався. Страх був липкий, він вибухнув десь у животі й повільно розлився спочатку в ноги, потім у плечі, до голови дійшов останньою хвилею й застукав словами «бігти, бігти, бігти». Страх перед камінням, яке кидали в нього однокласники, страх перед анкетою, де треба було написати «німець» під сміх старших товаришів, які пояснювали, що він — статистична похибка, «нацменшина», що підкреслює правило «інтернаціоналізму», і що його неодруженість — це теж похибка, вона щось там підкреслює, і що це дуже добре, коли в одній особі одразу всі похибки: так простіше їх позбутися, якщо буде на те команда. Позбутися…


— А навіщо ти взагалі до них попер? — питала Христина. — Чому тобі не сиділося десь у тихому місці?


— Хотів бути хорошим. І щоб не кидали каміння, щоб я сам міг його кидати…


— Ну тоді маєш.


«Моя бабця — снайпер.


Моя бабця — красива. У неї великі рожеві вуха, великі сині очі й руки. Моя бабця пахне димом. Вона любить шашлик. Ще в неї красиві чоботи. Чоботи називаються берці. У неї є дві рушниці. Одну звуть Мотя, а другу — Киця. Моя бабця не привозить рушниці у відпустку, бо їй не можна. З рушниць можна стріляти за командою командира. Якщо правильно врахувати вітер, то з них можна покласти багато русні. Русня — це ті, хто пре на нашу землю, щоб усіх нас убити. Моя бабця — снайпер. Вона не дасть усіх нас убити. Ще в неї красива сукня, яку ми купили в магазині “Зара”. Я люблю свою бабцю й усіх інших своїх бабусь».


«Моя бабця — снайпер» — це назва Дінчиного твору.


— Що не так? — питає Фінк, відчуваючи раптом не страх, а злість.


— Це пропаганда війни. А ми — за мир. Росія — наш сусід. Ми майже один народ. Ми — братья! — вчителька плюється.


З рота в неї тхне кислим.


— Сестри, — говорить Фінк. — Раптом що — ви сестри.


«Моя вчителька — вата.


Моя вчителька — красива. У неї сірі вуха, волосся в носі й жодного дня з радянського минулого. Вона пахне кислою капустою. Вона любить щі. У неї красиві чоботи, вони називаються копита. У неї дві звивини. Одна називається “Замир”. Інша “Мижебратья”. У неї є й інші звивини, однак вона ними не користується без наказу командира. Якщо правильно врахувати вітер, вона опиниться в Москві. Моя вчителька — вата. Вона дасть нас всіх убити і з’їсти. Її саму вже з’їли».


— Ви розумієте, що так не можна? Ви розумієте, що Діна — поганий приклад для інших? І з цим треба щось робити!


Фінк киває. Злість його не минає. Однак назва власного твору, написаного в голові, нашвидкуруч, муляє. Слово «вата» через двадцять років не означатиме нічого. Залишаться такі собі динозаври, які ще пам’ятатимуть, як він сам пам’ятає добу, в якій беззмістовні слова видавалися смішними або образливими. «Економіка должна бить економной», «Лєнін і тєпєрь живєє всєх живих». Ці слова не можна перекласти німецькою, не вдаючись у довгі, нікому не потрібні пояснення. Вата німецькою буде Watte. І нічого більше. Ані одягу ув’язнених, прошитого бідністю й відчаєм, ані безголовості неістот, які жеруть і серуть, а більш нічого, ані безнадії, ані бруду, ані натовпу божевільних, готових укусити й розірвати за Сталіна, виритого з-під кремлівської стіни. Воно не означатиме нічого. А снайпер — буде. На жаль чи на щастя, тут Фінк не певний. Хоча, можливо, дрони… Дрони убезпечать людей від прямого вбивства.


— А хочете, дорогенька, бабця сама до вас прийде й усе-все пояснить? — питає Фінк настільки лагідно, наскільки вистачає його злості.


— А? — відстрибує назад учителька. — Что? Ви мнє угрожаєтє? Я сєйчас же… Нємєдлєнно к діректору! Ето ж што ж такоє?! Нє позволю!


Фінк іде до директора. Діна чекає його в класі. Хвилюється, що її не заберуть, загублять і навіки залишать у «дурацькій школі, де дітей ставлять в угол». А Діна не знає, що таке «угол» і що там робити. Ні, що таке «угол» вона знає, але навіщо там стояти і в чому покарання, якщо можна не писати й не слухати вчительку, — ні. Не знає.


«Нє позволю» — це вже не крапля, не остання крапля, це злива, після якої ніхто й ніколи не залишається сухим. У кабінеті Фінк мовчить, директорка теж мовчить, верещить, як налякана курка, тільки вчителька. Однак Фінк чує не смішне «ко-ко-ко», а загрозливе, принизливе «нє позволю». «Якщо хтось обіцяє тебе вбити, вір йому». Фінк не збирається «завмирати» й дати «завмерти» Діні. Він не може бити. Не тільки тому що старий, а й давно наляканий, і це не минає. Але він може бігти. Не у фізичному сенсі. Але може. Це нормальна реакція: бігти, щоб урятуватися. Хоча бити, мабуть, краща.


За ці роки Діна змінила три садочки. У Маріуполі, Вінниці й Києві. У Києві — два. Першим був приватний, милий, але в якийсь момент став задорогий. Три садочки. І дві школи. Ця була вже третя. Тому Фінк сподівається, що Гаська не сваритиметься. І Христина теж. І бабця-снайпер. І Дінин батько. І її мати. Він пише заяву про перехід на домашнє навчання. Нікого не стосується, що вони з Діною робитимуть далі. Радше за все, знайдуть школу, де замість «мижебратья» ітиме війна.


Джерело статті: “https://lb.ua/culture/2021/03/07/479350_smert_leva_sesila_mala_sens_oleni.html”

Новости

Экономика

Теги